Казка "Рукавичка"

Казка "Колобок"

Казка "Ріпка"

Мультфільм "Ходить гарбуз по городу"

                               Українські народні перекази та легенди

         Серед прозових жанрів фольклору є легенди та перекази . Обидва жанри призначені для збереження в народній пам'яті й передачі майбутнім поколінням даних про історичне минуле. Вони покликані також пояснити причини виникнення різних явищ природи і подій, їхню суть, зафіксувати народні уявлення про це у наших пращурів. Тому їх відносять до позаказкової прози, хоч не виключають присутності в них повчально-педагогічних моментів.

    Перекази відображають життєві факти шляхом переповідання почутого (звідси й назва жанру). Першоосновою в них має бути свідчення про спогади очевидців. При передачі інформації з уст в уста вона набирає нового емоційного забарвлення, проте реальність фактів має бути непорушною. 

     Легенди ближчі до казок своїм незвичайним, дивовижним в органічній єдності з реальним. За допомогою домислу та вигадки незрозумілі природні явища чи суспільні події витлумачуються через надприродне (міфічне), але з установкою на достовірність.

    У переказах і легендах зливаються воєдино пізнавальний та етично-дидактичний аспекти. Ці твори завжди несуть в собі ідеї гуманності, соціальної справедливості, здорової етики. Вони вчать бережливого ставлення до природи, високої моралі в людських відносинах. В історико-героїчних творах сильні патріотичні мотиви. Все це викликає до них інтерес в різні періоди життя народу. 

                                                                Материнські сльози

       Лише сніг зійде, а на луках, на горбах, понад стежками з'являються маленькі білі квіточки. Люди називають їх материнськими сльозами і склали таку легенду.
        Колись, дуже давно, на наш край нападали татари. В одному селі жила бідна вдова. Мала вона трьох синів-козаків - один другого кращий. Уже повиростали вони, і думала мати, що невісток дуть, поміч буде. Але не так сталося, як гадалося. Чорною хмарою посунула на Україну татарська орда. Пішла та сила вгору по Дністру аж під Карпати грабувати народ і в ясир забирати: хлопців-молодців на галери, а дівчат - для гаремів ханських та султанських.
       Зібралися три сини тієї вдовиці на татарву йти. Попросили в матері благословіння, поклонилися громаді, взяли мечі, осідлали коней вороних і поїхали з побратимами на рать.
       Люта січ була, бо й не рівними сили були. На одного козака по п'ять зайд сунуло. Та відступили татари, бо багато бусурманських голів лишилося над Дністром.
      Поверталися з перемогою хлопці додому по білому снігу, що випав після битви. Радісно зустрічали їх. Але для матері-вдови принесли вони сумну звістку: її два сини впали у лютій січі, а третього, порубаного, забрали татари з собою.
      Боса і простоволоса бігла мати по білому снігу за третім сином і тяжко голосила. Гіркі сльози рясним дощем падали з очей. Від них танув білий сніг. Де впала сльозина, там розквітала маленька квіточка.
       Назвали люди ці квіточки материнськими сльозами. А ще їх маргаритками називають. 

                                                         Три брати - засновники Києва

             Поляни ж жили в ті часи окремо і володарювали родами своїми... І були три брати: один на ймення Кий, а другий - Щек, а третій - Хорив, і сестра їх - Либідь. Кий сидів на горі, де нині узвіз Боричів, а Щек сидів на горі, яка нині зветься Щекавицею, а Хорив - на третій горі, через що і прозвана вона Хоривицею. І збудували вони городок в честь свого старшого брата й нарекли його Києвом. А навколо города був ліс і пуща велика, і ловили там звірів. І були ті мужі мудрими й тямущими, і називалися вони полянами, від них в Києві є поляни й до сьогодні.
          Деякі ж, не знаючи, кажуть, що Кий був перевізником, бо нібито тоді біля Києва був перевіз з тієї сторони Дніпра, тому й говорили: «На перевіз на Київ». Проте, коли б Кий був перевізником, то не ходив би до Царгорода. А втім, цей Кий княжив у роді своєму і ходив він до царя - не знаємо лишень до котрого, але знаємо, що великі почесті, як оповідають, віддав йому той цар, при якому він приходив. Коли ж Кий повертався, прибув на Дунай, і уподобав місце, і збудував малий городок, і хотів осісти в ньому з родом своїм, та не дали йому навколишні мешканці. Отож і донині називають придунайці те городище Києвець. Кий же повернувся у свій город Київ, тут і скончався. І брати його Щек і Хорив, і сестра їх Либідь тут померли.

                                     ЛЕГЕНДА ПРО УКРАЇНСЬКУ ВИШИВАНКУ

     Був час, як почав на землі люд вимирати. Від якої хвороби, того ніxтo не знав. Отак іде чоловік і враз упаде, зчорніє, запіниться і вмре.
      Втікали люди з сіл у ліси. Та слідом за ними гналася хвороба. Не жалувала ні молодих, ні старих. Находив такий час, що вже й хоронити вмерлих нема кому...
     А жила собі в селі над Дністром бідна вдова Марія. Забрала пошесть у неї чоловіка й п'ятеро дітей. Лише наймолодша Івaнкa ще здорова. Вартує мaтіp за донечкою, як за скарбом найдорожчим.
    Але не вберегла... Почала сохнути Івaнкa, їсти не хоче, а тільки п’є, блідне, тане на очах. А ще просить мaтінкy:
— Врятуй, мамо, я не хочу помирати!
    І так ті оченята благають, що бідна жінка місця собі не знаходить.
    Одного вечора до хати прийшла якась бабця старенька.
    Як і коли прийшла, Марія не чула.
— Слава Богові, — привіталася.
— Слава.
— Що, помирає остання
— А могла б жити!
Аж кинулася Марія:
— Як? Бабуню сердечна, як Бога благаю, спаси, порятуй найменшу. Не лиши в сaмoті на стapість!
Взяла, певно, стара до серця той плач і мовила:
— Повідаю тобі тайну тієї страшної хвороби. Але присягни, що не обмовишся. Дитям присягай!
— Присягаю... Донечкою!
— Знай, послав чорну Смерть Господь Бог. Грішників багато зросло. Сказав Бог умертвляти всіx, на кому нема хреста. А чорти втішилися і всіx, на кому не видно хреста, убивають. Що їм до людських душ? Ото і мруть праведні з грішниками купно... Ти тяжко перенесла смерть родини. Дам тобі раду... Виший на рукавах, на пазусі і всюди хрести. Та ший чорні або червоні, щоби здалеку чорти виділи... Але не кажи нікому більше, бо смерть доньки возриш на очах...
      Вже за годину червона і чорна мережки оперезали діточу сорочечку. Світять на завтра до сонця хрести і хрестики. І собі нашила. А донечка здоровшала щодень і просила маму:
— А виший іще терен... А калину...
    Як люди тому вишиттю дивували, то казала, що збирається йти в ліси самітницею. Хрести треба на благословення Боже і проти поголосу.
    З тим вже Івaнкa здорова: і скаче, і сміється, і співає. А мамине серце стискається від болю, як видить, що знову понесли небіжчика на цвинтар.
    Одного разу вся у сльозах прибігла Івaнкa і потягнула маму за рукав на сусідський двір. У домовинці виносили з хати двійняток хлопчиків, Іванчиних ровесників.
Змарніла Марія, аж світиться. Все пестить і цілує доньку, а думи в голові, як хмари зливові:
— Боже милий, та ж то моя надія!
...А діти мруть...
— Господи! Та ж я не переживу її смepті!
...А люди мруть... Не витримала. Від хати до хати бігала розпатлана і страшна:
— Шийте, шийте хрести... Вишивайте... Будете жити! Рятуйтеся!
   Люди замикалися в xaті. Думали, що прийшла пора і на Марію. Не вірять.
     Марія побігла додому, взяла на руки Івaнкy і подибуляла до церкви. Забила в дзвін на сполох. За хвилю вже всі збіглися.
    Обцілувала Марія дитину і мовила до людей:
— Не повірили! Думаєте, здуріла? Та най буде, дітей мeні ваших шкода..., — на тім зірвала з    Іванки сорочечку вишиту.
  Дитина на очах зчорніла і померла.
— Убивці! Шийте, вишивайте сорочки дітям і собі, — та й впала мертвою біля доньки...
     З того часу відійшла хороба за ліси й моря. А люди ходять у вишиванках. Потім вже не стало потреби у вишитих хрестах. Та мaтepі навчили дочок, а дочки своїх дочок, і вже ніxтo не обходився без вишитої сорочки, фартуха чи блузки.
     Носять оту красну одіж і понині.
    Але мало хто відав, звідки прийшла та краса до людей.

(Записано від І. М. Розвадовського, 1918 р. н., у м. Теребовлі, що на Тернопільщині, у 1978 р.)

За матеріалами: http://svitua.org/

ХЛІБ І ЗОЛОТО

Легенда

     Коли ще в Галичі*1 жив король Данило, він мав такого майстра, що робив йому гроші. Той майстер у золоті купався, але волі не мав.
      Король Данило сам відкривав ту касу, де працював той майстер, замикав його і випускав власноручно, коли треба було майстрові кудись вийти.
      Він лише один знав про все багатство короля, той майстер.
І так розжився, що не розумів, як так голодним бути. Та й одного разу каже королеві:
—    Золото — цар.
А Данило поправляє його:
—    Ні, чоловіче, хліб — усьому голова.
—    Ні, золото і срібло.
      Так вони сперечалися, що король обернувся та й пішов геть з майстерні. А другого дня бачить король Данило золотий напис на стіні: «Хліб — болото, а всьому голова — срібло й золото».
Данило нічого не сказав. Але другого дня зранку привів майстра, замкнув його; а тут вістові прилітають — ворог іде. Данило зібрав дружину, вирушають у похід. Поїхав, а про майстра забув, що замкнений. А король видав такий наказ, що ніхто не сміє до каси підходити, інакше смерть.
Минуло кілька місяців. Данило з військом повертається додому, чекає від майстра-золотаря дарунка за перемогу, а того нема. І тут згадав. Зіскакує з коня, біжить до каси, відмикає, а на купі золота — лиш кістяк з майстра, а на стіні золотом написано:
      «Срібло, золото — то болото, а хліб — цар».
Отак життя навчило...

*1 Галич — у давні часи столиця Галицького королівства, зараз — місто в Івано-Франківській області.

За матеріалами: О. Я. Савченко. Літературне читання. 4 клас. Підручник для загальноосвітніх навчальних закладів. Малюнки Марини Крюченко. Київ, видавничий дім «Освіта», 2015 рік, стор. 14 - 15.

                                Легенда про Лелеку

    Це давня легенда. Колись на світі панували звірі, а люди тільки-тільки з'явились з глини. 
    Дуже-дуже давно, коли народилась перша дитина, зібрались усі звірі, птахи та риби і стали радитись: а хто ж принесе її батькам. 
    Першим вийшов цар звірів Лев, і сказав: 
- Так, як я є царем над усіма звірами, попрошу доручити цю справу саме мені. Я сам принесу людям їхнього первістка. 
          Усі погодились, але виникла проблема, потрібно було далі перенести дитину через Море-   Океан. Лев не міг впоратись сам. Тоді з води випірнула Риба-Кит і мовила: 
- я перенесу людське дитя на своїй спині, хай Лев тільки донесе його до Моря-Океану. 
 -Добре,- сказали звірі. - Але за Морем-Океаном є великий непрохідний Ліс-Праліс, потрібно якось перенести немовля і через нього. 
     Тут наперед вийшов чорний Орел. 
- Я перенесу через Ліс-Праліс. 
    Звірі погодились, та старий Вовк заперечив: 
- Ти Орле, - сказав він, - незаперечно, самий сильний і сміливий птах, літаєш вище усіх, але Ліс-Праліс дуже великий. Чи вистачить тобі сил донести дитину, подолавши таку відстань? 
       Орел задумався. Так, він самий сильний, літає найвище, його усі бояться, та віддаль була дійсно великою. 
- Гаразд, - погодився Орел. - Дійсно, це для мене може стати перешкодою. Тому, замість мене полетить Лелека. Він долає дуже великі відстані, він подужає. 
       Наперед вийшов білий-білий Лелека. Поклонився усім присутнім, та подякував за честь і довіру. 
- А для того, щоб тебе ніхто не посмів зачіпати чи ображати по дорозі, - мовив далі Орел, - я дам тобі свою відзнаку. 
        І провів своїм чорним крилом по крилі Лелеки. Кінчики крил білого Лелеки почорніли - тепер усі знали, що то ознака Орла, і не варто зачіпати цю птицю. 
        На тому й порішили. 
        Так, як час був уже пізній, вирішили відправити усіх в дорогу наступного ранку. 
        А зранку впав сніг - прийшла Зима. 
Звірі знову зібрались і зажурились. Як бути тепер? Зима, Сніг та Мороз можуть зашкодити. 
    Думали, думали і вирішили, що необхідно сповити дитину в білі пелюшки. Саме білий колір захистить, зігріє та сховає немовля від зимової негоди. Та і Лелека також білий - зима його не помітить. 
        Так і зробили звірі. Спочатку Лев приніс дитину до Моря-Океану, потім Риба-Кит несла її на своїй спині, а далі Лелека переніс через Ліс-Праліс. Немовля було закутане в білі пелюшки і Зима не помітила ні її, ні білого Лелеку. А чорні відзнаки на крилах птиці відлякували недоброзичливців. 
         З того часу і повелось, що дітей нам приносить Лелека, бо люди його бачать останнім. Насправді ж до цієї справи причетні і інші звірі, як от Лев чи Риба-Кит. І навіть, коли настає Зима, вона не може завадити. Тому, що білий колір ховає усіх від її негод. А             Лелека прилітає і взимку, просто його не видно...

           Легенда про дівчину-Україну

     Якось Господь Бог вирішив наділити дітей світу талантами. Французи вибрали елегантність i красу, угорці - любов до господарювання, німці - дисципліну i порядок, росіяни - владність, поляки - здатність до торгівлі, італійці одержали хист до музики... Обдарувавши всіх, підвівся Господь Бог зі святого трону i раптом побачив у куточку дівчину. Вона була боса, одягнута у вишиванку, руса коса переплетена синьою стрічкою, на голові мала вінок із червоної калини. 
- Хто ти? Чого плачеш? - запитав Господь. 
- Я - Україна, а плачу, бо стогне моя земля від пролитої крові й пожеж. Сини мої на чужині, на чужій роботі, вороги знущаються з удів та сиріт, у своїй хаті немає правди й волі. 
- Чого ж ти не підійшла до мене раніше? Я всі таланти роздав. Як же допомогти тобі? 
    Дівчина хотіла вже йти, та Господь Бог, піднявши правицю, зупинив її. 
- Є у мене неоціненний дар, який уславить тебе на цілий світ. Це - пісня. 
    Узяла дівчина - Україна дарунок i міцно притиснула його до серця. Поклонилася низенько Всевишньому i з ясним обличчям i вірою понесла пісню в народ.

Десять порад з виховання маленького читача

1.     Читайте вашій дитині поштові листівки, газети, інструкції на коробках     з-під дитячого харчування. Це дуже важливо для дитини.

2.     Доки дитина росте, показуйте їй малюнки та збірки оповідань. Кольори та форми вразять її, а слухання веде до вивчення.

3.     Регулярно відвідуйте бібліотеку. Дозволяйте дітям вибирати книги самостійно.

4.     Читання перед сном повинно стати регулярною сімейною традицією. Якщо для читання будуть вибрані правильні книги, то навіть старшим дітям буде цікаво слухати.

5.     Пам’ятайте про поезію! Короткий вірш – це найкращий спосіб привернути увагу на деякий час.

6.     Заохочуйте дітей до читання вголос у той час, коли ви готуєте, прасуєте, шиєте, займаєтесь пранням білизни.

7.     Використовуйте телебачення, щоб привернути увагу до читання. Більше читайте про людей, країни і різні речі, котрі зацікавили вашу родину з телепередач.

8.     Тримайте вдома багато матеріалів для читання. Зберігайте дитячу літературу на нижніх полицях, щоб діти могли легко її дістати.

9.     Нехай ваша дитина бачить вас за читанням. Розмовляйте стосовно того, про що читаєте.

10.           Даруйте книги дітям. Цим ви даєте зрозуміти, що книги особливі.

Як викликати в дітей інтерес до читання?

1.     Читайте не більше 10-15 хвилин.

2.     Перед читанням провітріть кімнату, приберіть зі столу предмети, які відволікають увагу.

3.     Якщо дитина втомилася, зробіть фізкультурну паузу.

4.     Не бійтеся похвалити дитину.

Як обговорити з дитиною прочитане?

1.     З’ясуйте перед читанням важкі слова.

2.     Спитайте, чи сподобалося дитині прочитане і чим.

3.     Що нового довідалася дитина.

4.     Попросіть розповісти про головного героя, цікаві випадки.

5.     Запитайте чому вчить ця книга.

6.     Запропонуйте дитині намалювати малюнок до епізоду, який найбільше сподобався, вивчити уривок.

Рекомендації та пропозиції для читання вголос

1.     Читати з інтонацією.

Змінюйте ваш голос на знаках пунктуації. Вкладайте в читання частинку душі.

2.     Пам’ятати про настрій.

Замість того, щоб сказати: "Негайно все припини і сядь!” спробуйте сказати: "Давай влаштуємося зручніше і послухаємо нашу казку”.

3.     Запастися терпінням.

Знаходьте час, щоб відповідати на запитання, які задають ваші діти під час читання.

4.     Темп читання.

Не поспішайте під час читання. Читайте так, щоб дитина встигала осмислити прочитане.

5.     Ставити дитині посильні завдання.

Вибирайте книги, котрі відповідають розумовим здібностям та віковим особливостям вашої дитини і викликають у неї інтерес.

6.     Спілкуватися!